9 фильмов с невероятными историями любви — Что посмотреть

К выходу на ivi фантастической романтичной мелодрамы «История призрака» Титр собрал список невероятных, несбыточных киноисторий любви, в которые так хочется поверить.

История призрака

A Ghost Story, 2017

Sailor Bear

Супружеская пара решает переехать из небольшого домишки в просторную квартиру. Накануне переезда муж погибает в автокатастрофе, и его дух «застревает» в мире живых, в том самом доме. Он находится в полуметре от своей любимой, от их вещей и всего, что было ему дорого, но ничего не может сделать.

Мой ангел

Mon Ange, 2015

У Луизы родился сын. И в этот раз она не кривит душой, называя ребенка особенным — он невидим. Луиза называет сына Ангелом и прячет его от ужасов окружающего мира. Но однажды ребенок все же выходит на улицу и знакомится с Мадлен — слепой девочкой, которая и не подозревает о том, что общается с невидимкой. Крепкая дружба перетекает во влюбленность, и однажды она сообщает радостную весть: ее могут исцелить, и она наконец-то его увидит.

Выживут только любовники

Only Lovers Left Alive, 2013

Лирическая драма про усталость и бренность мира, завернутая в красочную историю любви двух вампиров. Адам и Ева женаты уже много веков. Правда, они живут раздельно, он — пытается заниматься творчеством в унылом Детройте, а она — постигает мировую культуру в жарком Танжере.

Красавица и чудовище

Beauty and the Beast, 2017

Современная киноверсия мультфильма Disney, известного всем с детства: своенравная Белль, красавица и дочь обычного изобретателя, становится заложницей в замке Чудовища — заколдованного принца Адама, спасти которого сможет только истинная любовь.

Космос между нами

The Space Between Us, 2017

Во время экспедиции на Марс Сара родила ребенка и умерла при родах. Члены экипажа решили воспитать мальчика, Гарднера, на местной станции. И вот, 16 лет спустя, он наконец получает шанс отправиться на далекую Землю, чтобы найти отца и лично познакомиться с Талсой, его подружкой по переписке. Осложняет ситуацию земная гравитация, из-за которой Гарднер в прямом смысле может умереть. Руби Спаркс

Ruby Sparks, 2012

У молодого, но уже прославившегося писателя Кэлвина творческий кризис. Новый роман никак не хочет писаться, да и с девушками ничего не клеится. Ему приходит в голову гениальная мысль: написать роман о Руби Спаркс, идеальной девушке. Любовь писателя к своей выдуманной книжной героине была столь сильна, что однажды он нашел ее живое воплощение у себя дома. И что теперь с ней делать?

Лобстер

The Lobster, 2015

Дэвид — один из миллионов одиноких людей, которые, по достижению определенного возраста, вынуждены отправиться в специальный отель. Там ему дается 45 дней на то, чтобы он нашел себе спутницу жизни, иначе он лишится привилегии быть человеком, и его превратят в животное. Со временем он понимает, что ему не светит найти себе жену среди постоялиц отеля, и сбегает. Удивительно, но именно среди беглецов-отшельников он находит «ту самую».

Бойфренд из будущего

About Time, 2013

В один прекрасный солнечный день Тим узнает семейную тайну: оказывается, все мужчины в его семье могут путешествовать во времени. Романтичный и неуклюжий паренек, который, по сути, может изменить свою судьбу в лучшую сторону и исправить любую ошибку прошлого, решает потратить свой дар на покорение сердца идеальной девушки. Внутренняя красота

Byuti insaideu, 2015

У-джин — уникальный человек. В день своего 18-летия он открыл в себе дар — каждое утро он просыпается новым человеком. Буквально. Он может уснуть 15-летней девочкой-кореянкой, а проснуться 90-летним стариком-англичанином. Жить с таким талантом непросто — никакой личной жизни, друзей, девушки. Но однажды он все же находит ту, что готова жить с ним, несмотря на его особенность.

Нашли ошибку? Выделите фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Реальная любовь — КиноПоиск

год
страна
слоган«It’s All About Love… Actually»
режиссер Ричард Кёртис
сценарий Ричард Кёртис
продюсер Тим Беван, Эрик Феллнер, Дункан Кенуорси, …
оператор Майкл Коултер
композитор Крэйг Армстронг
художник Джим Клэй, Джонатан МакКинстри, Род МакЛин, …
монтаж Ник Мур
жанр мелодрама, комедия, драма, … слова
бюджет
сборы в США
сборы в мире
сборы в России

$2 070 000

зрители США  9.9 млн,    Великобритания  7.54 млн,    Испания  1.58 млн, …
премьера (мир)
премьера (РФ)
релиз на DVD 26 февраля 2004, «CP-Digital»
релиз на Blu-ray 17 декабря 2009, «CP-Digital»
время129 мин. / 02:09

Очевидне й неймовірне… кохання

Як часто справжнє кохання — сором’язливе і неголосне на відміну від поверхневого почуття…

Із Катрусею, яка працювала у полковій бібліотеці мотострілецької дивізії, Юрко Хмара познайомився у читальній залі під час конференції перед призовом на строкову військову службу. Вона одразу припала йому до серця — була прекрасна у своїй наївній і милій ніяковості, пахла молодістю і ледь-ледь парфумами. Здавалося, що її сірі виразні очі дивилися юнакові в самісіньку душу, а вродливе обличчя дівчини променилося приємною усмішкою. А ще оті грайливі ямки на щоках, розвіяні вітром темні хвилі волосся, червоні й повні, мов стиглі вишні, вуста…

І все було б добре, якби не його армійський друг Андрій Черниш, який використовував найменшу можливість, аби похизуватися досконалим знанням англійської мови. Він говорив без упину, а Катя намагалася в цій шумливій безсистемній лавині не пропустити чогось такого, що становить інтерес для ділової людини. Юркові залишалося хіба що занепокоєно заздрити невгамовному балакуну,  крадькома кидати на бібліотекарку засоромлені погляди і подумки лаяти себе за відсутність природної впевненості під час спілкування з особами протилежної статі.

Якось Катя зайшла у справах до солдатської казарми і зіштовхнулася віч-на-віч з Юрієм. Поцікавилася його планами після завершення служби в армії. А ще чомусь спитала про його розуміння кохання. Не довго думаючи, оглушений ударами власного серця сержант Хмара відповів, що кохання — це коли хочеш жити задля іншої людини, задля друзів, з якими вона спілкується і які їй дорогі. Тієї ж хвилини виникло боязке бажання розповісти про світле почуття до неї, яке не підвладне розрахунку і правилам житейської логіки. Однак несподівано зайшов Андрій. До отих важливих для себе слів Юрко повернувся після одного випадку.

…Під час планових навчань бойова техніка впевнено форсувала швидку звивисту річку. Аж раптом труба одного з танків застигла на місці. За наказом старшого офіцера у воду повільно сповз бронетранспортер. А ще через мить два солдати у водолазних костюмах щезли у чорній глибині. Однак закріпити буксирні троси їм чомусь не вдалося. І тоді на допомогу прийшов Юрко, а не «сміливий та героїчний» Андрій. Кілька разів хлопець пірнав у холодну воду, поки не закріпив трос до танка.

…Наступного тижня після бойових навчань Андрій завітав до бібліотеки. «Катюшо, допоможи хворому», — мовив замість звичного привітання та поцілунку в щоку.

«Зажди, але ж ти ніколи не скаржився на стан здоров’я?» — здивувалася щиро.

«Розумієш, наш полк знову виїжджає на показові навчання зі стрільбою, а це — єдиний шанс для нас побути удвох, — взявся пояснювати. — Може, поговориш із лікаркою, щоб… допомогла залишитися в полку?»

Наступного дня прізвище рядового Черниша з’явилося у списку тих, хто лікувався в медсанчастині. У дівочому серці жевріла надія, що Андрій бодай запискою відгукнеться на надану послугу (якщо вже такий хворий і не має сил самотужки подолати відстань у триста метрів). Проте… Тож в обідню перерву вирішила провідати коханого та зізнатися у тому, як їй самотньо буває без почутих від нього смішних історій з армійського життя. Аж раптом іще здалеку побачила Андрія, в міцних обіймах якого аж в’юнилася молоденька медсестра. Підійти? Яке мала на те право? Тож круто розвернулася і пішла геть, тамуючи гірку образу на того, хто ще кілька днів тому божився в своєму коханні до неї…

Після чергової відпуски Катя знову зайняла своє робоче місце. Нікого не хотіла бачити. Намагалася забути Андрія… І чомусь їй дедалі частіше згадувався Юрко. Вона вперше пожалкувала, що раніше не звертала на нього уваги, хоча інколи їхні погляди схрещувалися і в обох перехоплювало подих, ніби перед стрибком з висоти. Наче нічого після того не змінювалося, однак після отих коротких зустрічей у бібліотеці та на території військового містечка носила бентежне передчуття, і завжди перед нею стояли його очі — покірні та зажурені. Десь там, у глибині душі, розуміла, що так, мабуть, не може бути, щоб чогось хотілося і не хотілося водночас… І раптом відчула, що ніякого іншого бажання, аніж бачити його поруч, у неї не виникає…

І він прийшов. Зробив крок до неї. Піддавшись сильному, як спалах блискавки, почуттю, Катя ледь не впала йому на груди й заплакала, мов мале скривджене дитя, що чекає тихого ласкавого слова.

— Чого ти прийшов? — запитала.

— Бо хотів тебе бачити. І хочу це робити щодня.

— Ти впевнений, що хочеш мене бачити? — голос зрадженої дівчини став напруженим.

— Ти ще сумніваєшся?..

У цей момент Юрко став таким безпорадним і дивним, що дівчина відчула: вони будуть разом! Назавжди.

…На весільний рушник молодята стали напередодні Нового року. Того дня випав пухнастий сніг — подарунок їхній майбутній щасливій подружній долі.

Кропивницький.

Мал. Миколи КАПУСТИ.

Неймовірна історія кохання двох фотографів

Фотоальбом двох закоханих, які ніколи не зустрічалися.

Аарон — молодий та креативний фотограф, який живе в Америці. Розі теж фотограф, але живе у Великобританії. Волею випадку, вони помітили одне одного в Інтернеті. Молоді люди стали пильно стежити за роботами один одного, що вилилося у взаємну симпатію. А далі сталася просто приголомшлива річ: закохані придумали робити спільні фотографії, перебуваючи при цьому за 7 тисяч кілометрів один від одного.

Розі фотографувала себе і відправляла результат Аарону, який підбирав світло, колір, інтер’єр в тему знімка Розі, «склеїв» її кадр зі своєю фотографією і створював єдиний колаж.

Я повинен був знайти тебе, щоб сказати: «Ти мені потрібна»

«Це наше перше спільне фото, хоч ми ніколи не бачилися. Скоро я буду найщасливішою дівчиною».

У результаті виходило так, що здогадатися про те, що ці молоді люди не разом, було практично неможливо. «Ми вирішили створити свій світ, в якому ми можемо бути разом. На цих фотографіях ми так близькі, немов справжня пара. Так ми можемо висловити любов один до одного», — написали вони у своєму блозі.

Здається, наша історія ніколи не скінчиться

«Хтось запитав мене сьогодні, як я і Аарон справляємося з відстанню. Зрештою, 4500 миль досить далеко… Але, чесно кажучи, я навіть не помічаю цього. Кожну ніч, коли ми розмовляємо по телефону, ми засинаємо разом. І я відраховую хвилини, коли він повернеться до мене, і ми будемо спати на одній подушці».

Разом, але так далеко

«Я думаю, що ми скоро зустрінемося, і що ми зараз ближче, ніж коли-небудь. Кожну ніч я відчуваю, що він поруч зі мною, а не через тисячі кілометрів проводів телефонних ліній. Ми майже разом, і це неймовірне відчуття в світі!»

На один крок ближче один до одного

Ми відкриваємо світ разом

Втрачаємо голову

«Минуло два місяці з тих пір, як ми стали залежні один від одного, і я закохалася в нього по вуха».

Поцілунок

«Таким повинен бути наш перший поцілунок».

Поглинений тобою

«Ми зробили цей знімок, взявши за основу мою спальню. На все це пішло близько 2,5 годин, але результат вийшов просто чарівним. Ми так близько і так далеко».

«Я ніколи не потребувала когось так сильно за все моє життя, і тепер я відчуваю себе такою безпорадною. Я ніколи не любила так беззастережно, як Аарон любить мене. Він сама дивовижна людина на цій землі. Хочу до тебе».

З тобою

«Я так рада, що ми нарешті-то скоро побачимося, і дуже схвильована перед нашою майбутньою зустріччю».

Історія, яку розповіла сама Розі, швидко розійшлася по всьому інтернету і фотографії закоханих отримали величезну кількість відгуків. Через 9,5 місяців таких відносин молоді люди зустрілися в Англії на день Святого Валентина.

«Коли я вирушила на зустріч з Аароном в аеропорту сьогодні вранці, я була дуже схвильована і постійно нервувала. І коли я не побачила його серед пасажирів, то почала турбуватися. В цей момент до мене підійшла якась бабуся й запитала, чи я дійсно Розі Харді. „Чорт забирай, мене знову обдурили“, — подумала я. Потім вона пояснила, що сиділа поруч з Аароном під час рейсу, і що нам буде дійсно весело один з одним. Вона також сказала, що у зв’язку з тим, що у нього багато багажу і з-за того, що він не зміг пояснити навіщо прилетів до Англії, його затримали на митниці. Я страшенно перелякалася! В цей самий момент Аарон підкрався до мене ззаду і взяв мене на руки! Це було просто чудово! Наша історія тільки починається!»

Безпритульний і починаюча актриса: історія неймовірного кохання

Дівчина закохалася у бездомного і повністю змінила своє життя.

Запитайте у жінок, чи могли б вони вийти заміж за людину, якого називають бомжем. Більшість дасть негативну відповідь. Але бувають винятки. Одна дівчина не просто пошкодувала такого бездомного. Вона його полюбила і стала дружиною. Разом вони живуть вже 13 років. Виховують сина і доньку, інформує Ukr.Media.

До знайомства з Еммі

Хлопець на ім’я Вік Кокула став бездомним не тому, що все пропив чи втік з рідного будинку в Канаді. Він зростав у благополучній родині. Але батьки були простими робітниками та завжди потребували грошей.

Вік після школи пішов працювати. Мама і тато не могли йому дати гроші на навчання у вузі. Це його не лякало. Його батьки працювали весь час, заробляючи на життя. Та й він сам працював відразу в декількох місцях. Так він зібрав гроші на те, щоб поїхати до Європи. Це було його мрією. Але побувавши в декількох країнах, Вік залишився зовсім без грошей. Додому повернутися не міг.

Вирішив їхати автостопом. Між поїздками жив просто на вулиці. І поступово перетворився на людину без певного місця проживання.

Зустріч з майбутньою дружиною

А Еммі Абрахамсон була молодою актрисою, яка подає великі надії. Виросла в добрій, люблячій її сім’ї. Мама і тато мріяли про гідного чоловіка для дочки.

Якось Еммі сиділа в парку і думала про своє. А хлопець проходив повз і звернув на милу дівчину увагу. Вона йому так сподобалася, що він наважився на розмову. Кокула прекрасно розумів, що його зовнішній вигляд відштовхне будь-якого. Але все ж ризикнув. Запитав скільки зараз часу.

Дівчина відразу дала відповідь, але побачивши брудний одяг, зрозуміла, хто перед нею. Думала встати та піти. Помітила, що очі у незнайомця добрі, і підтримала розмову. Вік чомусь викликав у Еммі симпатію.

Спочатку вони просто зустрічалися. Вона дізналася, що у нього зовсім немає грошей, тому він ночує, де доведеться.

Еммі роздумувала. Якщо він закінчив тільки середню школу, то хороший заробіток ніколи не зможе отримати. І ще він молодший за неї на п’ять років. Це було не на його користь. Еммі хотіла мати чоловіком людину заможну і її старшу за віком.

Потім, вже відчуваючи почуття до Віка, думала, як батьки сприймуть такого нареченого. Навіть і уявити собі цю сцену боялася. Але ті вже здогадувалися, що у доньки з’явився кавалер. І захотіли з ним познайомитися.

Батьки Еммі виявилися мудрими людьми. Вони бачили, що Вік і Еммі люблять один одного. І не стали їм перешкоджати.

Тим більше Кокула переконав їх, що порядність і чесність у відносинах важливіше грошей і посад.

Еммі та Вік стали чоловіком і дружиною. У них народилися син і дочка. Спочатку глава сім’ї знайшов звичайну роботу. Пізніше вивчився на інженера-механіка. Це дозволило йому зайняти посаду більш престижну і грошову.

Правда, незвичайна історія? Еммі написала про це книгу. Багато читачів так до кінця і не зрозуміли, чому Еммі вийшла заміж за бездомного, без хорошої освіти та перспектив людини. Але одночасно вони писали, що поважають її вибір.

за бідним ішла на край світу, а коли став мільйонером – відмовила – Особлива

Герої цієї історії вже давно відійшли у кращий зі світів. Але люди у Ратнівському районі досі розповідають про їхнє неймовірне кохання. Йдеться про Горпину Миронюк (у дівоцтві Харлампович) і Юхима із села Комарове.

Закоханих розлучив батько

Горпина була найменшою дитиною у тата й мами. До того ж єдиною донькою у багатодітній родині – крім неї, у сім’ї росло ще сім хлопців. Її син Іван Архипович сьогодні згадує, що дід Каленик особливо ставився до донечки, вона була його улюбленицею. Жили Харламповичі у Комаровому на ті часи заможно (Горпина народилась у 1912 році). У них були корова, кінь, земля. Зі своєї одиначки батько пилинки здмухував, балував її. Навіть у школу не пустив, щоб, бува, не обідили: заніс батюшці жбан меду, і той звільнив її з науки.

– Мати неграмотна була, тільки розписатися вміла, зате дуже гарна, – згадує історію своєї родини Іван Миронюк. Сам він більше 40 років пропрацював учителем математики у селі Заліси Ратнівського району. – Хлопців за нею упадало багато. А вона полюбила Юхима. Дідові те не подобалося, бо парубок був дуже бідний. Від тої бідноти його батьки в Америку поїхали спасатися, покликали із собою і Юхима. Мама тоді попоплакала! Розказувала, що й хлопець місця собі не знаходив. Але що йому було робити? Клявся, що як тільки приїде і влаштується, то й її до себе визве.

Читайте також:Сповідь: “Бути коханкою – щастя”….намагаюся бути красивою для нього

Як поїхав Юхим, Горпині було 16 років. Чекала вона звісточки від свого коханого, та не дочекалася. Через рік у хату свати прийшли із сусіднього села Якуші. Заслав їх син місцевого багатія Архип Миронюк. Каленик Харлампович згодився: такий зять, як Архип, був йому до душі. Земля, худоба, а головне – дві величезні хати, в яких навіть вітальні були. В одній із них його Горпина господинею стане! Ото житиме його ненаглядна доня! І лише перед самою смертю Каленик покаявся. Покликав до себе свою Горпину і зі сльозами на очах зізнався: були вісточки від Юхима! Хлопець навіть прислав із далекої Америки для своєї коханої шіхкарту. Та не розказав батько їй тоді нічого: боявся відпускати далеко на чужину свою донечку. А шіхкарту продав єврею з Ратного, і той по ній відправив за океан свого сина.

У 80 років зустрілася зі своєю любов’ю

Горпина прожила з Архипом не так щасливо, як бачилося її татові. Шестеро діток народила, двоє з них маленькими помepли. Пережили війну, розруху. А тут нова напасть: радянська влада вирішила розкуркулити більш заможних селян. І у Миронюків забрали клуню, реманент, коня. Аби не вислали сім’ю до Сибіру, Архип завербувався на лісозаготівлі у Карелію. Шестеро їх тоді із села поїхало, через рік чоловіки до жінок вернулись, а Архип знову на північ подався. І так 15 років їздив. Солом’яною вдовою, по суті, прожила свій вік Горпина. Всю себе дітям віддавала. І за тата, і за маму їм була. Вдома мусила і жіночу, і мужицьку роботу виконувати.

А десь у 1987 році, коли вже чоловіка схоронила, онуків і правнуків бавила, неочікувано вісточка прийшла: кличе на зустріч її дівоче кохання – Юхим.

– Мамі вже тоді під 80 років було. Ми, діти, зібрались і кажемо: подумай, як ти поїдеш. То ж треба було у Мінськ, в американське посольство, добиратися. А вона затялася: «Поїду, хочу його бачити», – на очі сина досі навертаються сльози, коли розказує, як відбулася та остання зустріч двох закоханих. – Він увесь час її обнімав, тримав за руку, заглядав у вічі, цілував, не відпускав ні на мить. Завів у валютний магазин «Берізка»: «Що тобі, Гребко (так її називав), треба? Може, пальто тепле купити? Може, синам сорочки?» Тоді ж у наших магазинах полки голі лежали, все у дефіциті було. А мама горнулася до нього: «Нічого мені не треба, все у мене є. Я ж хотіла тільки тебе побачити, щоб душу відвести, бо завжди пам’ятала».

Юхим умовляв Горпину з ним в Америку поїхати, пожити по-людськи останні роки життя, надивитись одне на одного, наговоритися, раз уже так сталося, що в молодості їх розлучили. Він на чужині мільйони доларів заробив, заможним чоловіком став. Та от кохання так і не зустрів і дітей не мав. Обіцяв Горпининих забрати і їм допомогти.

Та відмовилася від усього Горпина. «Чи я на старість років свої кості понесу на чужину?» – тільки й зітхнула. А від Юхима взяла лише велику зелену хустку з блискітками. Як приїхала додому, то розрізала її на чотири частини: одну віддала доньці, дві – невісткам, а одну собі залишила.

Юхим приїжджав ще раз, уже у рідне Комарове до родини. Просив, щоб переказали Горпині, аби прийшла, бо сам не мав права за тодішніми законами покидати село. Поки був там, усе дивився на дорогу, виглядав. Та так і не дочекався: не сказав тоді Горпині ніхто, що Юхим приїхав.

Через трохи часу він пoмeр. Горпина пережила свого Юхима на два роки. Попросила, щоб у грiб перед очі поклали їй шматочок хустки, подарованої коханим.

ВісникК: Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Неймовірна мить кохання й щем розлуки (21) / Роман для Нобелівської премії | Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ

16.09.2014 10:18
Без обмежень
164 views
 © Микола Васильович Снаговський 21

Сторінки «Роману для Нобелівської премії»

Початок 70-х років
ХХ сторіччя.

Неймовірно! Фантастично! То було щось поза межами його, Юрія Соловейка, реальних відчуттів і переживань! Віднині він — студент акторського факультету!!! Акторського!!! Це того, до якого не просто прагнув — був на межі такого собі легкого сп’яніння-запаморочення під час якого можна було перелетіти у часі, щоб зосередитись на головному — театральних чи кіноролях! Ось головне! Ось те, чого йому хотілося ще десь з шостого класу, коли уперше почав серйозно відвідувати драматичний гурток, частіше читати вголос і не тільки вірші, байки та гуморески, а й прозу, монологи, епічні поеми, написані гекзаметром. (Для його однокласників то взагалі було щось незбагненне — гекзаметр). Уже тоді він бачив образи, але швидко зрозумів, що сила їх створення великою мірою залежить від того, як ти будеш усе те розповідати, яким тембром голосу, якою манерою, на що більше наголошуватимешся, де і якої тривалості робитимеш паузи. О-о, то йому так сподобалось, що, виконавши задані уроки, одразу брався за розучування того чи того твору, робив розмітку на папері, де треба наголос особливий зробити чи паузу більшу-меншу тощо. А поки це розмічував, «мукав», «бекав», робив гімнастику щік, губ і язика. Десь після четвертого-шостого прочитання того чи того твору на різні лади-рулади, «намацував» підходящіший варіант особистого озвучування і починав його розробляти та удосконалювати. І балдів од того, що чим грамотніше розповідався текст, тим він швидше і якісніше ставав ніби його — не текстом уже, ні – його переживанням, наче частиною його колишнього життя. У такі хвилини являлись неймовірні відкриття (інколи аж лячно ставало: чи з глузду не їде?) — відкриття його особистої причетності до кимось описаних, здебільшого вигаданих, подій. Так це ж яка сила, думав Юрій. Так, значить, мені якнайшвидше потрібно на сцену, щоб люди побачили, почули… Ні, не мене — моїх героїв! Он хоч би на зразок таких, яких у виконанні відомих українських акторів чув по домашній радіотарілці, що у хаті висить ще з післявоєнних часів. Такі радіовистави у шкільні часи запрошували підлітка не лише стати їхнім слухачем, а й перетворились на своєрідні заочні класи акторської майстерності для нього.

І Соловейку стало дивно й незручно за деяких абітурієнтів, які для творчих іспитів підготували твори тільки зі шкільної програми немов для годиться. Такі твори чудові, але ж так приїлися (так приїлися!), що варто було б самим тим абітурієнтам зрозуміти: комісія очманіти може, слухаючи тексти, що часто повторяються.

У шкільні роки, передплачуючи більше десятка періодичних видань, з-поміж яких і літературно-художні, зокрема газету «Літературна Україна», Юрій мав змогу знайомитись з новими поезіями, прозовими творами, навіть з уривками драм і комедій. Багато чого з нового брав у сільській бібліотеці. Перелопатив безліч творів і зрозумів, що кращих поезій, ніж у Василя Стуса, Василя Симоненка та Івана Світличного не знайде. Ну, хто б оце ще так сказав сильніше, душевніше і з таким відчуттям болючого щему до людини і Батьківщини як Василь Симоненко:

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це чи ні:

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Ось що треба розповідати! Ось що треба вчити, запам’ятовувати — те, що на душу лягає і добрим відлунням відгукнеться у душах слухачів чи то глядачів у театрі. Так думав Юрій до вступу. У цьому переконаний і зараз, коли став студентом. Значить, читаючи твори Симоненка, Стуса, Світличного та деяких інших авторів, яких ще не вивчають по шкільній програмі, він діяв правильно: дав зрозуміти

Отправить ответ

avatar
  Подписаться  
Уведомление о